<
beta 0.3
Уляна Супрун
Уляна Супрун
в.о. Міністра охорони здоров'я України (8/2016-4/09/2019)

У гонитві за “сенсаціями” та “ексклюзивом” українські медіа готові калічити людські життя

Минулого тижня ДБР повідомило про затримання двох поліцейських у Кагарлику, яких підозрюють у зґвалтуванні та катуванні двох людей просто у відділку поліції. Йдеться про чоловіка, до якого застосовували тортури, та жінку, яку катували та двічі зґвалтували.

Але навіть після цього насильство стосовно неї не припинилося, а лише змінило форму. Чинити його продовжили медіа, які попри стандарти журналістської етики та здоровий глузд, опублікували подробиці з життя жінки. Ці подробиці абсолютно неважливі для розуміння контексту ситуації, вони не мають жодного суспільного інтересу, а потрібні лише для того, щоб “смакувати” трагедію та набивати перегляди.

Але не медіа єдиними. Незадовго після повідомлення ДБР, про цю справу у себе на сторінці написав заступник прокурора Київської області Роман Мазурик. До тексту він додав фотографії з місця злочину, зокрема –– фото білизни потерпілої жінки. Чи є це речовим доказом? Так, звісно. Чи повинна вся країна побачити білизну зґвалтованої жінки? Ні. Після зауваження прокурор (не розуміючи насправді причини обурення) прибрав це фото, але недобросовісні медіа встигли поширити його у своїх виданнях.

Але на цьому вони не зупинилися, і вже наступного дня знімальна група ТСН поїхала шукати жінку, яка пережила насильство, до неї у село. Стукали у вікна, говорили з неповнолітньою родичкою, а пізніше зустріли і саму дівчину з батьками. Її в ефірі не показали, але матір, яка відмовилась спілкуватися з кореспондентом, так. Жодної цінності у цих кадрах немає. Лише жага переглядів та хайпу.

Ще далі у бажанні вивалити “ексклюзив” медіа, зокрема Комсомольська правда, зайшли за декілька днів, коли опублікували ім’я потерпілої, назву села, де вона мешкає, та фотографії із соціальних мереж жінки. Журналісти показали не тільки її обличчя, але й обличчя її маленької дитини. Кореспонденти ходили селом та запитували місцевих, що вони думають про потерпілу, чи порядна вона людина, де працювала. Нібито це взагалі має якесь значення, коли йдеться про злочин.

У сільській місцевості чутки розходяться швидко. Але, завдяки “медіа”, не лише сусіди жінки, а й сотні тисяч людей по всій країні дізналися про те, хто саме ця жертва з Кагарлика та що з нею сталося. Хайпожери відібрали у неї право самостійно вирішувати, з ким, як та чи взагалі вона хотіла поділитися інформацією про пережите насильство.

Для багатьох українських медіа просто не існує права на приватність, не існує стандартів журналістики, етики та моралі. У гонитві за “сенсаціями” та “ексклюзивом” вони готові калічити людські життя, травмувати та добивати жертв, і прикриватися “суспільним резонансом”.

У цивілізованих країнах така журналістська діяльність є неприпустимою і суворо карається — як з боку колег, які не толеруватимуть порушників у своєму колі і, як мінімум, вимагатимуть позбавити творців “сенсацій” права називатися журналістом, так і з боку держави — адже розкриття приватних подробиць є порушенням закону і за це передбачена відповідальність.

8 травня на станції “Академік Вернадський” загинув полярник. Співробітники телеканалу “Україна” зробили про це сюжет, в якому одночасно принизили жінок, залізли в особисте життя загиблого та порушили інші журналістські стандарти. У квітні проросійське видання Вєсті опублікувало адреси людей, інфікованих COVID-19, наплювавши на медичну таємницю та право на приватність. У 2018 році журналісти ТСН переслідували родину чоловіка, чия колишня дружина втопила двох їхніх дітей. Журналісти буквально ломилися до його квартири, аби отримати ексклюзивні кадри та коментарі. Цей перелік журналістських “досягнень” можна продовжувати далі.

Ніхто з них не поніс відповідальності. Як і не понесуть відповідальність медіа, які фактично вчинили психологічне насильство над жертвою зґвалтування. Більшість журналістів продовжать вітатися зі своїми колегами-насильниками. Сідатимуть з ними й надалі за один стіл на пресмарафонах президента. Питимуть каву між зйомками. Але кожен з нас може зробити вибір –– не толерувати ці медіа та їх співробітників. Не читати та не дивитися їх, не давати їм коментарі та не відвідувати ефіри. Нагадувати всім про те, ким вони є насправді.