<
beta 0.3
Віктор Мартиненко
Віктор Мартиненко

Пришла вчора страшна звістка – загинув ще один захисник України, наш волинян Ілля Струк

Ми були знайомі – він довгий час приїжджав до нас у Низкиницький монастир, панамарив, помагав у недільній школі. Після служби ми частенько пили каву у келії отця Стефана. Добрий був юнак, вихований, роботящий, щирий. Після служби в АТО в 2014-15рр. вирішив здобути духовну освіту – планував стати священиком – поступив у Почаївську семінарію. Пам’ятаю, розповідав, що нікому там не розказував про службу в АТО, – назвуть “братоубійцей”, бо царить там суцільний рускій мір. Потім перевівся на заочне, – треба було допомогати мамі, що важко хворіла. Потім знову пішов в армію. І ось, немає вже Іллі, снайперська куля обірвала його життя. Не буде вже ні одруження ні священства, сім’ї і життя, нічого, про що мріяв. Два останніх дні увесь час думаю про Іллю…

Згадую також іще одного юнака, якого знав колись. Теж волинянин. Впізнав його у трансляції “освячення” того моторошного “храму” , що його днями відкрили у Москві. Іподияконствує при Кирилові. Усміхнений був, веселий, на тому відео. На відміну від самого патріарха, що з лицем покійника “освячував” те капище у зловіщих ризах кольору діареї…

І третій юнак спадає на думку – не знаю його особисто, – він коментував мій допис про той “храм”. Мовляв, храм як храм, чого розпалювати? Патріарх сказав правду – Росія стала на ноги, не те що у нас… Ну, думає так хлопець. Теж у семінарії, до речі, вчиться.

Оті три юнака увесь час перед очима. Ілля, якого вбили, бо боронив рідну землю. Його одноліток, що іподияконствує у “главнам храмє” тих “вааружонних сіл” , що Іллю вбили. І третій, якому той “главний храм” щиро подобається…

От думаю, – яка ж жорстока та війна! Який підступний той рускій мір! Кого вб’ють, кого з’яничарять…

Третій день на душі рядок з псалмів: “Приложи имъ зла, Господи, приложи зла славным землі!”….